Вторник, 20.02.2018, 06:06
Приветствую Вас, Гость
Главная » Вірші про життя

Вірші про життя

« 1 2 3 »
Дивитись на небо і слухати спів
Грайливого вітру, що мчить над водою
І шепіт відчути морських берегів
У тиху погоду я мрію з тобою…

Побачити сонце крізь хмари сумні,
Весняну веселку ловити рукою,
ЇЇ не спіймавши, пройтись по траві,
Приємній на дотик, я мрію з тобою…

Зустріти під ранок ранкову зорю
І спостерігати, як над головою
Кружляють краплини у танці дощу
Під супровід вітру, я мрію з тобою…

В земному раю опинитись на мить,
Де квіти чарують своєю красою.
Від їх аромату, що серце п’янить,
Завмерти на місці, я мрію з тобою…
Німої тиші легкий подих
Відчув я в себе на щоці
Такий приємний, і холодний
Я не забуду миті ці..
Бажання дике загубитись
Керує мною кожен день
Воно так хоче мене вбити
Секунда – й в прірву заведе
Спокуса грати в смерть із лезом
Віщує знов прихід біди
Останній подих скоро щезне
І біль пожне свої плоди
Не можу їй я не піддатись
І не відчути в венах сталь
Життя так легко обірвати
Тоді коли його не жаль
Життя - це просто збіг обставин.
Прощання, сльози, втрати , смерть
І часом думаєш навіщо
Ти тут живеш,
Ти тут ростеш.

Тут зради, підлість і брехня
І може хочеш ти за правилами грати,
І хочеш грати доброту
Не хочеш ти нікого підставляти.
та тут законів вже нема,
Це все ілюзія,
Це гра.
Хто такі друзі?
Навіщо комусь друг?
Хто такі,
Я і ти?
Навіщо просто пусті слова?
Навіщо кричати на весь світ "Ура?"
Чому маленькі помилки
Які не так багато значать
Відіграють велику роль у нашому житті?
Навіщо ми були так близько?
Навіщо просто так ми розділились?
І хоч в дитинстві трималися разом за руки
А зараз питаємось "хто ми такі?"
А зараз дивуємось "хто такі друзі?"
Місяця сяйво освітлює дорогу,
Я йду вночі, не дивлюся під ноги.
Навколо тихо, шелест ледве чути.
Лиш про думки свої не можу я забути.
Над головою безкрайня сила,
Бездонна пустота, небесні світила.
Похмурий місяць мене ти тихо проводжаєш,
Тільки ти мою душу наскрізь проглядаєш.
Ти ж знаєш про думки мої й бажання,
Мій біль в душі, та її страждання,
Про сірі сни - я бачу їх щоночі,
Про людські слова – вони такі колючі ,
Ти ж бачиш все, допоможи, благаю,
Бо дальше шляху свого я не знаю,
Втрачаю ціль в житті і тихо помираю.
Прожитий день спливає крок за кроком,
День за днем і рік за роком
Я йду вночі, не знаючи дорогу.
Чи довго йти лишилось до порогу?
Хто мене залишить, хто покине?
Чи може радість моя мене зустріне?
Та, єдина, яку не знаючи кохаю…
Ти мовчиш… І я не знаю…
А я сиджу і дивлюся на нього крізь віконце...
Мої думки літають десь далеко.
Я хочу зникнути, край світу, та хоч навіть в пекло!
В моєму серці немає радості й спокою,
Одне лиш сонце поруч зі мною.
Я ніби ділюся з ним своєю бідою,
Запитую:"чому це трапилось зі мною?..."
Я дивлюся, як воно безнадійно тоне,
Десь там, далеко, де землі кордони.
Я ніби хочу разом з ним сховатись,
Щоб більше людям на очі не попадатись...
Дивлюся на його лагідні промінці.
Вони танцюють, навіть на малесенькій травинці,
Такі красиві, безтурботні,
Як я колись. Та зараз я самотній...
Самотній, ніжний й безпорадний,
Я став сухий, твердий й нещадний!
Чому так захід мене сильно манить?
Чому так серце рве моє, думки дурманить?
Я хочу біля сонця поселитись,
Щоб кожної миті заходом насолодитись,
Дивитись на його чарівні барви -
Такі прості й складні, як в альбомі фарби.
Чому так захід мене кличе?
Та моє серце рве, і не полише...
Напевне через те, що я на нього схожий -
Також на заході, також самотній...
...Ось сонце вже тихесенько сховалось,
Останнім променем сумній землі засміялось,
Настала тиша... На серці сумно...
Не зміг я використати дорогоцінний час розумно -
Я теж "зайшов", я теж "сховався",
Пізнати долю спокою зібрався...
Та сонця захід існує лише для того,
Щоб була змога створен ... Читать дальше »

Відцвітають літа, переходять у пам’ять,
Не встигаєш, ночами доточуєш дні.
Кружеляє життя на такій бистрині,
Що не ти, а тобою діла твої правлять.

Розраховуєш час до найменшої миті,
Із цейтноту в новий потрапляєш цейтнот,
А нараз уяви, що нема цих турбот, -
Задля чого тоді, власне, жити на світі?

Автор: Микола Луків

Просто – рушник на стіні,
Просто у глечику жмутик васильок…
Ми в світі – корінні,
Ми в ньому – гарні, надійні, красиві!

Просто – книжки, книжки…
«Ну і коли прочитати їх, мамо?!»
Тяжко – мов дотик руки, –
Як цього досить… і як цього мало.

Просто – життя прибій…
Чую! ловлю! на великих рівняюсь!..
Доле, ти навіть не грій –
Ти лиш вітрами наповнюй вітрило.

Автор: Наталка Поклад

Ще сад є. Тиша в нім і тінь.
Не все ще сказано уголос.
Ще в’ються бджоли золоті
І достига на сонці колос.

Ще дід живі. Ще ми малі,
А мама молоді і сильні.
Ще став сільський не обмілів –
Між вербами такий красивий!

Ще за городами ярок –
Глибокий і якийсь тривожний.
Ще не життя в нас, а урок,
Й не все на тім уроці можна.

Ще десь попереду дощі.
Ще нам взуття – лише про свято…
Ще так далеко до душі
І так у всім душі багато.

Автор: Наталка Поклад
Я знаю, хочеться втекти
Кудись туди, до синіх схилів...
Піти, з'явитись знов. Знайти
Нові рядки -дзвінкі та білі.
Знайти себе? Знайти контакт
З буденно-сірим надвідтінком...
Із снігом плакати у такт,
Мішати втому з відпочинком...
Я знаю, хочеться нудьги -
Куди ж без неї, це ж природно...
В уяві зеленню луги
Перекривають кисень з воднем...
А над шляхами день у день
У мимовільнім чергуванні
Прокручують старих пісень
Аж надто солодко в звучанні...
Я знаю, хочеться пройти
100 метрів пішки й повернутись,
Питаючи: для чого ти
Не зміг від долі відвернутись?
У ритмі джайву без кінця
Проходять дні: квік-слоу - квікстепом...
І б'ються втомлені серця,
Не помираючи з вертепом...
...А вранці легко, без звикань
Дрімати, вимкнувши будильник.
І телефонних немовчань
Збирати повний холодильник...
Й іспансько-збуджений коктейль
Зливати в сон і барви літа
У спалах кадру, як рі-плей...
Я знаю. Бо. Я хочу жити.
1-10 11-20 21-24