Среда, 24.05.2017, 02:21
Приветствую Вас, Гость
Главная » Вірші про життя

Вірші про життя

1 2 3 »
Аркуш білого паперу...
Плавно лягають думки...
Думала, не проживеш без мене,
Виявилось - все навпаки.

Падає тінь ненавмисне.
В тіні ввижаєшся ти.
Палає аркуш ненависний...
Мені немає куди йти!

Ти пішов від мене в небо,
Вже немає вороття.
Навіщо далі існувати?
Навіщо взагалі життя?

Ти пішов,
Нічогго не сказавши,
Не забравши свої речі,
Як робив до цього завше,
Взявши сум собі на плечі.

Повертався опівночі,
Так незграбно вибачався,
Лиш дивився мені в очі
І казав,що помилявся.

А тепер тебе немає.
Ти лежиш в своїй могилі,
Тебе спокій огортає
Полетіла душа у вирій.

І мені тепер спокійно...
Та душі не вистачає.
Вона зникла із твоєю
І до мене не вертає.

Аркуш білого паперу...
Плавно лягають думки...
Думала, не проживеш без мене,
Виявилось - все навпаки...
Мені потрібно шукати свободу,
Але навколо тюрма!
А там, за вікном
Мене чекає свобода,
Але там, решітка одна!
І рани свої ти вже не загоєш,
Немає уже вороття...
Я буду тут сидіти усе своє коротке життя...
Лиш обгортки старого журнала,
Роблять веселіше буття...
Дивлюсь я крізь грати,
На небесні простори,
І там суцільні шинйони.
Життя чорно-біле,
Без гами любові,
Цей світ не вартий,
Усмішки людської простої,
А на обід щурячі бульйони...
Цей місяць, і зорі-
Провісники моєї жорстокої долі,
Сиджу я на місці не маючи волі.
Нас гонять як стадо,
Ти ходиш навколо.
А потім?
Хто уже розуміє це слово?
Без майбутнього, без волі,
Ми - Вівці у Колі!
Хто може зупинити час
І повернуть його минуле
І чашу пронести повз нас
Того, що Долею йменуєм?

Хто здатен повернуть назад
Ту воду, що тече у ріках,
Ту мить, яка, чомусь пройшла
Яку ми не змогли зловити?

Хто в змозі заслонити нас
Від привида, що виринає
У нашій пам'яті щораз
Як недосказане вмирає?

Хто схоче зазирнуть за край,
Де сходяться земля і небо
І де бере розгін свій час,
Який нам, іноді, так треба?..
Піднятися на верхній щабель,
Чи стрімкий падати згори вниз,
Виглядати пишно, як модель,
Обливатися виром прозорих сліз.
Зійти на надвисокий пік гори
Втонути в прохолодному океані?
Де переживання , так саме вони,
Змушують бути в такому стані.

Прорвемося, справді, прорвемося!
Кожен з нас так буде казати,
Не зігнемося, ніколи не зігнемося!
Треба вже воїнів життя вітати.
Зітхну з полегшенням та скажу, 
«перенесемо цю долю-розлуку»,
З радістю поплисну по плечу,
Та з посмішкою потисну руку.
16 серпня 2008 року
Втікає. Дратує. Біситься.
Бісик в очах підстрибує
На золотистих милицях 
Із золотими крилами.
Падає світ навколішки,
В небі планети казяться.
Тягнуть у небо горішні,
Та буде так, як сталося. 
Не розминутись потягам,
Десь вони та й зустрінуться.
І мимовільним поштовхом
Чортик впаде без милиці.
Скошене сонце
Затято пручається.
Я розламаю всі сонячні промені.
Що вам залишиться,
Про що ви дізнаєтесь?
Протуберанці в кишені приховані.
Плечі попечено 
Сонними хвилями
Сонця, захованого під сорочку.
Кров закипає
Білими крилами.
Обережно по небу – перші крочки.
Я знов у темряві блукаю,
Де я знаходжусь я не знаю,
Я хочу вибратись пошвидше,
Але це невідоме кличе.

Мене щось тягне, щось гукає,
Але нічого не лякає,
Уже немає відчуттів,
Уже немає почуттів,

Все далі, глибше я заходжу,
Все довше в темряві я броджу,
Ця тямрява мене так огортає,
Як ніби, що вона мене ласкає. 

Душа не хоче це впускати,
Але я хочу вже її віддати,
Я борюсь сам, борюсь з собою,
Але все ж не своєю роблю це рукою.

Все глибше, далі поглинає,
Але, але не відпускає,
Так щімить, душить і болить,
Все голсніш і голосніш кричить,

Пронзає простір й час пронзає,
Летить, кричить - не замовкає,
Мене підхоплює й несе туди,
Де неможливо віднайти.

Себе я втратив, пропав кудись,
І вже ніколи не знайтись?!
Забутись, заблукать і задрімати,
Потрапити за найміцніші грати?!

У просторі й у часі розчинитись,
Без шансу жодного змінитись,
Ні це лиш сон, це лиш уява!
Але чому так справжня, так цікава?!

Бо я б волів навік зостатись,
І вже нічим не перейматись,
У світі снів і мрій,
У світі нескінченності надій.
Якщо ти не знайшов - ніколи не шукав!
Та не кажи, що хтось тобі казав,
Що не потрібно, що не треба,
Але ж не можеш жити просто неба!?

Якщо сказав собі, якщо ти наказав,
Із-під землі ти б все дістав,
Було лиш варто постаратить,
Лиш варто спробувать, але не здатись!

І йти у бій, йти до кінця,
Не посилать попереду гінця,
Самому проторювать собі дорогу,
Аж до кінця - саме до того,

Що ти вже знаєш - це кінець,
Але не підеш навпростець,
Так як немає шляху все ж такого,
Що просто неймовірно аж простого,

Бо ти все йдеш але спіткаєшся,
Ти падаєш додолу та підіймаєшся,
І ти рушаєш та все ж стаєш,
Але ніколи з шляху не зійдеш,

Це вибір твій - твоє життя,
Яке все ж йде туди - у небуття,
Але підеш туди своїм ти шляхом,
І ти підеш, та не полізеш раком,

Ніщо не зломить, ніщо не змусить,
Та не притисне, не придушить,
Бо силу маєш, бо шлях свій знайєш,
Ти йдеш, ти рухаєшся і не звертаєш,

Зі шляху свого, і уваги,
На всі ці перешкоди, ці негаразди,
Нехай спідкають, нехай чекають,
Але мене ніколи не зламають,

Ти кожен раз це кажеш, ти промовляєш,
Ти йдеш ти рухаєшся і рани заживляєш,
Ти розбиваєшся на мілки шматочки,
Свої ти сам перебираєш всі кісточки,

Ти йдеш, ти все ж прямуєш,
Але ніколи про це ти не жалкуєш,
Бо сам обрав собі свою дорогу,
І не д ... Читать дальше »
Рівний дим від сигарет
Огортає її плечі.
Темні спогади доби
Все ж нагадують їй сни.

Тільки вдих і стукіт серця-
Розбивають тишину.
Біль , усмішка через силу-
Личать все ж її лицю!

Самота , німі страждання-
Викликають сум'яття.
Пишеш вірші до світання,
Під тюремним наглядом зорі.

"Чому небо не блакитне ?
Чому місяць помира?
Чому зорі падають додолу?
Чому небо сльози випуска?"

Ці уривки , ці питання
Все ж пливуть в думках її
Так живе вона в питаннях 
Без реалій , відчуттів...
Сиджу на вікні
Дощ у скло барабанить
Знизу чорні парасолі ідуть,
Стикаючись падають
І знову встають.

Летять, бо годинник скажено спішить
І ніч вже на день змінити не встигнуть.
Забуваєш ти всіх
І на мить
Пригадуєш, що ти ще людина.

Банальність, сарказм у ваших речах
Іронія в розмові
І заздрість у житті.

Та це суспільство моя доля
Хоч зараз я і не така
Та всі обов’язки, робота
Це все і є людське життя
1-10 11-20 21-24

Вірші про життя є закономірним наслідком усвідомленого руху (наслідком прагнення усвідомлювати) в потоці життя, що несе нестримну думку до необоротного фіналу її реалізації втілюючи в форму матерії, що має своє приречення і необхідність. Що свідчить про навмисний​ ​взаємозв'язок світів; чуттєве сприйняття і пізнання принципів. Для людини здатної зазирнути в світ причин і наслідків вірші про життя можуть стати тим самим містичним "райдужним мостом", що зв'язує незліченні світи буття у єдиний клубок розуміння світу і світу прийдешніх подій. Тим більше, що теоретичні дисципліни піднявшись над практичними у своєму пізнання принципів дарують стійке відчуття спокою на його тлі внутрішньої посмішкою, а це вже мудрість. Представлені в рамках даного проекту вірші про життя, безумовно, містять в собі набагато складнішу концепцію думки чим її, ймовірне, поверхневе прочитання; і з цієї причини вимагають більш глибокого аналізу з боку людини готової до максимально уважного читання і кардинального розуміння багатошарових за змістом та значенням віршів.

Навіщо потрібні вірші про життя

Вірші про життя українською мовою здатні більш ніж красномовно відобразити всі можливі прояви життя. Адже, як ми можемо спостерігати, життя різноманітне. У ньому знайдеться місце і смутку і любові і іншим переживанням. Життя може бути красивим, а може і не дуже. Дивлячись під яким кутом подивитися ... Ми постаралися підібрати ті вірші про сенс життя в яких є над чим замислитися. Оригінальні і красиві українські вірші про життя ... тобто по справжньому хороші. Хоча, хіба можуть вірші бути поганими? Адже вірші є відображенням - цього самого життя. І що важливо, вірші - це завжди чесно, тому, що від Душі. А Душа це безсмертна субстанція (нематеріальна сутність) в якій виражена Божественна природа людини, яка дарує початок і обумовить життя. Для дозвільного людини, вірші - це скоріше розвага і рідко коли хтось додає їм більшого значення. Але все-таки, якщо вдуматися, адже вірші, тим більше вірші про життя дійсно йдуть від Душі, а Душа це те, що пов'язує людину з Божественним ... так хіба вірші про життя не можуть є підказкою Божественного людині? А може вірші про життя, що народжуються Душею, це її спогади про прожиті подорожах (народженнях в тому числі), а це вже не просто вірші про життя, а щось більше.