Скільки не глянь — земля, Світла і сонцелиця. Тільки з замком важким Темна моя в'язниця. Вільно літає птах, В небі високім тане.
Я ж на підлозі лежу, Душать мене кайдани. Квітка в росі тремтить, В радості розцвітає. Я ж у тюрмі зів'яв: Дихання вже не стачає. Як я люблю життя, Ці золоті світання! Тільки вмираю ж я. Це пісня моя — Остання!.. Муса Джаліль, Серпень, 1943 рік
 |
Я покою собі не даю, Серце з горя — в лютім огні. Ввечір ляжу, уранці встаю — Все чогось не стачае мені.
Я здоровий. Є пильність в очах. Руки є... Тільки все це дарма: Усього, вам скажу, вистача, Тільки волі у мене нема.
Що хотів би — не можу робить, Отже, рук я не маю І ніг. Як же можу без волі я жить — Таж невільно зійти за поріг?
Втратив рідних у вільнім краю,- Сиротою не був тоді я. Тут же втратив Вітчизну свою,- Це вже більше, ніж мати моя!
Де ж та воля? Де світлі літа? Без Вітчизни — я тут сирота. Коли б тато і мама були, То уздріти б мене не змогли. Був би теж я тоді сирота, Як бездомна собака ота...
Золотая ж ти воле моя! Перелітная пташко моя! Чом, як чув вилітання твоє, Не спинилося серце моє?
Коли я на свободі ходив, Чи як слід тебе, воле, цінив? Ні, лиш тут, де закривсь мені світ Щастя волі відчув я як слід!
Хай порадує душу судьба, Хай я скину закови раба,— Все життя, мій народе, тобі Я за волю віддам в боротьбі, Муса Джаліль, Липень, 1942 рік  |
Прости рядовому, Вітчизно кохана,— З іменням твоїм я пішов на війну. Прости, що не вмер я славною смертю На полі бою... Прости, як вину.
Я й порошинки твоєї не зрадив, Інакше — нікчемно б я жити став. Волхов є свідком: я не злякався, Клятви священної не сплямував.
Я не злякавсь, коли кулі й снаряди Падали, наче смертельні дощі. В час, коли трупами поле вкривалось, Не розгубився, не втік у кущі.
В час, як попереду, справа і зліва Шлях відрізали, змикалось кільце, Груди мої обливалися кров'ю, Та я до кінця був твоїм бійцем.
Я бачив, як смерть все ходила за мною, І я говорив їй: — Коси ж до пуття! Підходь, одного я від тебе хочу — Щоб не скінчити в рабстві життя.
Чи ж не писав я, дружино, до тебе: «Ти не турбуйся і вір мені: Крапля крові остання проллється,— Та я не сплямую присяги, ні!»
А чи ж не я давав слово у віршах, Ще як рушав на криваву війну: «Смерті — з ненавистю посміхнуся Навіть тоді, як востаннє дихну».
Знай, що любов твоя, подруго мила, Муки полегшить в смертельній млі, І про любов до Вітчизни й до тебе Кров'ю, повір, напишу на землі.
А ще я казав, що спокійним буду, Коли за Вітчизну згорю дотла... Вір же, Вітчизно: ця моя клятва Живою водою для серця була.
Та д
...
Читать дальше »
 |
Я дивлюся, дивлюся болісно На немеркнучий синій цвіт. І ввижаються ніжні проліски На дорогах буремних літ, То було… То було в сорок другому. На узліссі, точився, бій. В тім бою я утратив друга — Полишив у землі сирій. І могилу прибрати квітами, Як годиться, тоді не зміг. Тїльки. вітер, колючий вітер Слав без жалю на неї сніг. А коли війна відшуміла І весна наливала бруньки, Я прийшов до тієї могили... Хто ж на неї поклав вінки? Я дивився, дивився болісно... Не забуло життя той бій: Не згасають, мій друже, проліски На печальній могилі твоїй. |
Я з багатьма не бачився з війни, І щем живе у серці від розлуки, Повиростали дочки і сини, Порозліталися з осель онуки, По них ми лічимо свої роки... А як не хочеться старіти... І знають всі фронтовики: Літа — не ворог… Їх не зупинити! |
Мене несли на стіл операційний... Чи наяву було, чи марилось а ту мить Як хтось сказав; «Він зовсім безнадійний Наркоз утретє серце не щадить»! Яка ж була важка ота дорога, На ній життя кінчалося моє І довелось мені тоді згадати Бога: „Спаси мене, якщо ти в світі є!” На стіл поклали… Я лежав в знемозі... Та раптом неймовірне щось збулось... Все тіло обпекло… І без наркозу І хірургічних магій обійшлось. А навкруги стояла мертва тиша, В очах всміхався лікар наяву... Та все ж бо є в житті щось найсвятіше Бо я живу! |
Мовчки він у дорогу проводив, сумний, Малолітнього сина й дружину, І з твердим своїм наміром в хаті пустій Сам лишився в ту грізну годину.
До кутка цього рідного змалку звикав, Полюбив ці краї з болотами. Все добро своє нашим частинам роздав, Що на схід відступали з боями.
Повергався додому, не маючи сил, Навіть хата здалася чужою... Опустив кулаки, мов каміння, на стіл, Сам на сам із бідою тяжкою.
Вік молов у млині, всі роки, всі роки, Шанували за вдачу старого. Навіть дикі качки На город від ріки Не боялись літати до нього.
Та нема того щастя, ні втішних розмов, Перестали й качки прилітати. Залишився один. А надвечір прийшов Савка, приятель, тихо до хати.
Не для мирних приємних розмов, як було, Тут зустрілися давні знайомі,— Скоро прийде чужинець у їхнє село, Треба діяти, плани ж відомі...
І товариш товаришу слово давав, Над стволом присягався берданки. Тільки Савка вночі за селом зустрічав Хлібом-сіллю ворожії танки.
Він фашистів привів аж під саме вікно, Де старий голова жив сільради. І будинок його, і все хатнє майно Віддавав ворог Савці за зраду.
Аж до самого ранку гуляли вони: Савка — староста. Бачили чудо! Комуніста продавши, одразу в чини Був засватаний за ніч, іуда.
Як покинули гості криваві село, У якім погуляли немало, Вийшов мельник із жита, яке берегло, Від ворожого ока ховало.
Серце билося в гру
...
Читать дальше »
 |
Висипався хміль із міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу,
До жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці —
Не могли на ногах стояти,
Воліли утікати.
— Гетьманчику-небоже,
Не туди на Запорожжє!
Не найдеш гаразд шляху
У Сидоровій байраку.
Чи не ти, Степанку-сараче 1,
Од козаків гарачий,
Не ти сь брав їм хутори?
Єст інші тепер пори!
От же побірки прокляті,
Під Очаковим взяті,
І по пастуші тебунці
Приїхали к вам ординці 2.
Не утікай же, ляху,
З самого перестраху,
Аж дай юнаков в табори,
Готуй деньги за хутори,
Юж не будеш їх хати
Поганцям оддавати,
Не будеш през суддів брати
Ані їх воювати.
Миліш вам жиди-збойці,
Ніж запорожці-молойці,
От же маєте кримчухи,
Дайте їм тепер кожухи.
От же Хмельницький може —
Поможи йому, боже,
Тих куркоїдів бити,
Як жидів неживити!
Юж утікають з валів,
Бояться самопалів,
Волять татарської юки,
Ніж козацької руки.
 |
Пам'яті Наді Богомолової — дівчини-зенітниці, що загинула, захищаючи підступи до Києва од фашистських літаків, навесні 1944-го року. На горі Батиєвій Хмара вогняна. Ще тривожно в Києві, Ще іде війна. Налітає з заходу Сотня літаків, Прямо над Глевахою — І на Васильків. І лихою бурею Заступивши світ, «Юнкерси» обурено Уривають літ. Налітають хмарою, Сіючи вогонь. Кулемет розжарено — Не однять долонь. Кров туманить голову, Наче уві сні. — Надя Богомолова! Вистоїш чи ні? Всесвіт каламутиться, Пада шкереберть. Чорним круком крутиться Над тобою смерть. Бий її, мов блискавка! Зрізуй на льоту! Кулемет виприскує Стьожку золоту. Знов у небі димному Спалахнув літак. ...Та вже бомба гримнула - Не звестись ніяк. Ще востаннє свиснули Кулі по траві. Ще гашетку стиснули Руки неживі... Ясно сонце світиться Мерхне димний слід. Дівчина-зенітниця — Вісімнадцять літ! Пада листя з шерехом На обличчя їй. Десь за дальнім берегом Догорає бій...
 |
Чом сьогодні наша мама Невесела і сумна? Чи сердита наша мама? Чи нездужає вона? Не виходить із кімнати, Сумно дивиться в вікно. Певне, це листи од тата Не приходили давно. Він за ріками й лісами. Там у них бої, бої... Що ж мені зробить для мами? Як розважити її? Може, їй зробити кошик Із пухнатих колючок? Щоб стояв на шафі кошик, Наче сірий їжачок. Може, в нашому садочку їй каштанчиків набрать? Поробить на кожнім очка І носи намалювать? Може, танк їй змайструвати? Мама скаже: — Молодець! — Осьде башта, ось гармати, А на башті — прапорець. Тільки б мама звеселіла, Бо листів нема й нема. От і зошит, і чорнило... Напишу листа сама. Кожну риску добре видно, Цілих два рядки підряд: «Не сумуй, мамусю рідна, Тато вернеться назад».
 |
|