Скільки не глянь — земля,
Світла і сонцелиця.
Тільки з замком важким
Темна моя в'язниця.
Вільно літає птах,
В небі високім тане.
Я ж на підлозі лежу,
Душать мене кайдани.
Квітка в росі тремтить,
В радості розцвітає.
Я ж у тюрмі зів'яв:
Дихання вже не стачає.
Як я люблю життя,
Ці золоті світання!
Тільки вмираю ж я.
Це пісня моя —
Остання!.. Муса Джаліль, Серпень, 1943 рік
 |
Я покою собі не даю,
Серце з горя — в лютім огні.
Ввечір ляжу, уранці встаю —
Все чогось не стачае мені.
Я здоровий. Є пильність в очах.
Руки є... Тільки все це дарма:
Усього, вам скажу, вистача,
Тільки волі у мене нема.
Що хотів би — не можу робить,
Отже, рук я не маю І ніг.
Як же можу без волі я жить —
Таж невільно зійти за поріг?
Втратив рідних у вільнім краю,-
Сиротою не був тоді я.
Тут же втратив Вітчизну свою,-
Це вже більше, ніж мати моя!
Де ж та воля? Де світлі літа?
Без Вітчизни — я тут сирота.
Коли б тато і мама були,
То уздріти б мене не змогли.
Був би теж я тоді сирота,
Як бездомна собака ота...
Золотая ж ти воле моя!
Перелітная пташко моя!
Чом, як чув вилітання твоє,
Не спинилося серце моє?
Коли я на свободі ходив,
Чи як слід тебе, воле, цінив?
Ні, лиш тут, де закривсь мені світ
Щастя волі відчув я як слід!
Хай порадує душу судьба,
Хай я скину закови раба,—
Все життя, мій народе, тобі
Я за волю віддам в боротьбі, Муса Джаліль, Липень, 1942 рік |
Прости рядовому, Вітчизно кохана,—
З іменням твоїм я пішов на війну.
Прости, що не вмер я славною смертю
На полі бою... Прости, як вину.
Я й порошинки твоєї не зрадив,
Інакше — нікчемно б я жити став.
Волхов є свідком: я не злякався,
Клятви священної не сплямував.
Я не злякавсь, коли кулі й снаряди
Падали, наче смертельні дощі.
В час, коли трупами поле вкривалось,
Не розгубився, не втік у кущі.
В час, як попереду, справа і зліва
Шлях відрізали, змикалось кільце,
Груди мої обливалися кров'ю,
Та я до кінця був твоїм бійцем.
Я бачив, як смерть все ходила за мною,
І я говорив їй: — Коси ж до пуття!
Підходь, одного я від тебе хочу —
Щоб не скінчити в рабстві життя.
Чи ж не писав я, дружино, до тебе:
«Ти не турбуйся і вір мені:
Крапля крові остання проллється,—
Та я не сплямую присяги, ні!»
А чи ж не я давав слово у віршах,
Ще як рушав на криваву війну:
«Смерті — з ненавистю посміхнуся
Навіть тоді, як востаннє дихну».
Знай, що любов твоя, подруго мила,
Муки полегшить в смертельній млі,
І про любов до Вітчизни й до тебе
Кров'ю, повір, напишу на землі.
А ще я казав, що спокійним буду,
Коли за Вітчизну згорю дотла...
Вір же, Вітчизно: ця моя клятва
Живою водою для серця була.
Та д
...
Читать дальше »
|
Я дивлюся, дивлюся болісно
На немеркнучий синій цвіт.
І ввижаються ніжні проліски
На дорогах буремних літ,
То було…
То було в сорок другому.
На узліссі, точився, бій.
В тім бою я утратив друга —
Полишив у землі сирій.
І могилу прибрати квітами,
Як годиться, тоді не зміг.
Тїльки. вітер, колючий вітер
Слав без жалю на неї сніг.
А коли війна відшуміла
І весна наливала бруньки,
Я прийшов до тієї могили...
Хто ж на неї поклав вінки?
Я дивився, дивився болісно...
Не забуло життя той бій:
Не згасають, мій друже, проліски
На печальній могилі твоїй. |
Я з багатьма не бачився з війни,
І щем живе у серці від розлуки,
Повиростали дочки і сини,
Порозліталися з осель онуки,
По них ми лічимо свої роки...
А як не хочеться старіти...
І знають всі фронтовики:
Літа — не ворог…
Їх не зупинити! |
Мене несли на стіл операційний...
Чи наяву було, чи марилось а ту мить
Як хтось сказав;
«Він зовсім безнадійний
Наркоз утретє серце не щадить»!
Яка ж була важка ота дорога,
На ній життя кінчалося моє
І довелось мені тоді згадати Бога:
„Спаси мене, якщо ти в світі є!”
На стіл поклали…
Я лежав в знемозі...
Та раптом неймовірне щось збулось...
Все тіло обпекло… І без наркозу
І хірургічних магій обійшлось.
А навкруги стояла мертва тиша,
В очах всміхався лікар наяву...
Та все ж бо є в житті щось найсвятіше
Бо я живу! |
Мовчки він у дорогу проводив, сумний,
Малолітнього сина й дружину,
І з твердим своїм наміром в хаті пустій
Сам лишився в ту грізну годину.
До кутка цього рідного змалку звикав,
Полюбив ці краї з болотами.
Все добро своє нашим частинам роздав,
Що на схід відступали з боями.
Повергався додому, не маючи сил,
Навіть хата здалася чужою...
Опустив кулаки, мов каміння, на стіл,
Сам на сам із бідою тяжкою.
Вік молов у млині, всі роки, всі роки,
Шанували за вдачу старого.
Навіть дикі качки
На город від ріки
Не боялись літати до нього.
Та нема того щастя, ні втішних розмов,
Перестали й качки прилітати.
Залишився один.
А надвечір прийшов
Савка, приятель, тихо до хати.
Не для мирних приємних розмов, як було,
Тут зустрілися давні знайомі,—
Скоро прийде чужинець у їхнє село,
Треба діяти, плани ж відомі...
І товариш товаришу слово давав,
Над стволом присягався берданки.
Тільки Савка вночі за селом зустрічав
Хлібом-сіллю ворожії танки.
Він фашистів привів аж під саме вікно,
Де старий голова жив сільради.
І будинок його, і все хатнє майно
Віддавав ворог Савці за зраду.
Аж до самого ранку гуляли вони:
Савка — староста.
Бачили чудо!
Комуніста продавши, одразу в чини
Був засватаний за ніч, іуда.
Як покинули гості криваві село,
У якім погуляли немало,
Вийшов мельник із жита, яке берегло,
Від ворожого ока ховало.
Серце билося в гру
...
Читать дальше »
|
Висипався хміль із міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу,
До жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці —
Не могли на ногах стояти,
Воліли утікати.
— Гетьманчику-небоже,
Не туди на Запорожжє!
Не найдеш гаразд шляху
У Сидоровій байраку.
Чи не ти, Степанку-сараче 1,
Од козаків гарачий,
Не ти сь брав їм хутори?
Єст інші тепер пори!
От же побірки прокляті,
Під Очаковим взяті,
І по пастуші тебунці
Приїхали к вам ординці 2.
Не утікай же, ляху,
З самого перестраху,
Аж дай юнаков в табори,
Готуй деньги за хутори,
Юж не будеш їх хати
Поганцям оддавати,
Не будеш през суддів брати
Ані їх воювати.
Миліш вам жиди-збойці,
Ніж запорожці-молойці,
От же маєте кримчухи,
Дайте їм тепер кожухи.
От же Хмельницький може —
Поможи йому, боже,
Тих куркоїдів бити,
Як жидів неживити!
Юж утікають з валів,
Бояться самопалів,
Волять татарської юки,
Ніж козацької руки.
|
Пам'яті Наді Богомолової — дівчини-зенітниці, що загинула, захищаючи підступи
до Києва од фашистських літаків, навесні 1944-го року.
На горі Батиєвій
Хмара вогняна.
Ще тривожно в Києві,
Ще іде війна.
Налітає з заходу
Сотня літаків,
Прямо над Глевахою —
І на Васильків.
І лихою бурею
Заступивши світ,
«Юнкерси» обурено
Уривають літ.
Налітають хмарою,
Сіючи вогонь.
Кулемет розжарено —
Не однять долонь.
Кров туманить голову,
Наче уві сні.
— Надя Богомолова!
Вистоїш чи ні?
Всесвіт каламутиться,
Пада шкереберть.
Чорним круком крутиться
Над тобою смерть.
Бий її, мов блискавка!
Зрізуй на льоту!
Кулемет виприскує
Стьожку золоту.
Знов у небі димному
Спалахнув літак.
...Та вже бомба гримнула -
Не звестись ніяк.
Ще востаннє свиснули
Кулі по траві.
Ще гашетку стиснули
Руки неживі...
Ясно сонце світиться
Мерхне димний слід.
Дівчина-зенітниця —
Вісімнадцять літ!
Пада листя з шерехом
На обличчя їй.
Десь за дальнім берегом
Догорає бій...
|
Чом сьогодні наша мама
Невесела і сумна?
Чи сердита наша мама?
Чи нездужає вона?
Не виходить із кімнати,
Сумно дивиться в вікно.
Певне, це листи од тата
Не приходили давно.
Він за ріками й лісами.
Там у них бої, бої...
Що ж мені зробить для мами?
Як розважити її?
Може, їй зробити кошик
Із пухнатих колючок?
Щоб стояв на шафі кошик,
Наче сірий їжачок.
Може, в нашому садочку
їй каштанчиків набрать?
Поробить на кожнім очка
І носи намалювать?
Може, танк їй змайструвати?
Мама скаже: — Молодець! —
Осьде башта, ось гармати,
А на башті — прапорець.
Тільки б мама звеселіла,
Бо листів нема й нема.
От і зошит, і чорнило...
Напишу листа сама.
Кожну риску добре видно,
Цілих два рядки підряд:
«Не сумуй, мамусю рідна,
Тато вернеться назад».
|
|
