Воскресенье, 18.11.2018, 03:27
Приветствую Вас, Гость
Главная » Вірші про кохання

Вірші про кохання

« 1 2 ... 169 170 171 172 »
Генезис згубився десь в нетрях років
І не бачу сенсу я його шукати.
Мабуть, так треба, мабуть, хтось хотів,
Щоб саме таким мені випало стати.

Вічна самотність, бо завжди один -
Мій бідно зітканий життєвий орнамент.
Немов подорожній у царстві хвилин:
Шукаю я неілюзорний буттєвий регламент.
В саду осінньому,
серед жовтих листків,
у сні не останньому:
сні почуттів,
падає листя,
минає життя;
одна річка чиста,
одне почуття
завжди існують,
душу лікуючи;
ніжно цілують,
міцно тримаючи…
В цей сон зазирни,
як матимеш час;
собі поверни
найкращу з прекрас;
знайди там те щастя,
яке хочеш ТИ;
тримати не бійся
це світло завжди…
Там страху немає,
немає й страждань;
там листя літає
і пил тих бажань,
якими живеш,
для яких народився;
якими живеш,з якими молився…
І ніч там буде,
і буде день:
світло усюди,
а потім ніде.
І хтось напевно себе там знайде,
і хтось напевно зможе відчути
що таке радість і що таке сміх…
Це миті свідомість.
Це сон серед снів…

Поцілуй мене ніжно
заплющивши очі;
заснути не страшно
мені серед ночі:
вона самотня,
вона одна;
це дика безодня,
та ще й дурна,
а ти… ти…
це листя не потрібне
і в Рай квитки:
сміття лиш дешеве,
не ключ до мети,
коли поруч ніжна ти…
Прекрасний цей сад,
прекрасні дерева,
немає тут вад,
лиш одна проблема:
як мені доторкнутись до тебе,
якщо це лиш сон, якщо ти лиш тінь;
і ось вже тане дорога на Небо…
і ось ясне світло серед темних видінь…
І слова вже як хмари,
і мрії мов дим;
сльози палають
з ім’ям твоїм.
Крики рвуть листя,
і серце рвуть;
світло, в муках, заперечує суть…
Згорів сад, розсипались сходи,
щастя на втому обернулося вмить;
та ... Читать дальше »
Я не знаю, що ти від мене хочеш,
Своїм поглядом ти тривожиш мене.
Я намагаюсь тебе забути,
Але не можу знайти себе.
Ми знаємо один одного не мало,


В дитинстві гуляли разом
А тепер нас життя поміняло,
Згадуєм юність, як сон.
Ти приходив до мене додому
Я чекала завжди тебе,
В надіях сподівалась ти скажеш:
„Сонце, я люблю тебе!”
Але, що між нами встало
Разом ми не будем - це все
Так лихо життя, нас манило,
Зламавши серце моє.
Дощ проливає сльози на мої плечі
Він змиває кров з гострих ран
Любов кудись несуть великі течії
Але у серці залишиться шрам

Шрам від слів, шрам до болю
Він від тебе і любові
Рани гострі не загоять
Дощу краплі на долоні.

Я сяду на лавку у парку пустому
Піймаю я погляд нічних ліхтарів
Сьогодні ніхто не чекатиме вдома
І ти вже до мене не прийдеш вві сні.

Ти думаєш легко мені тут без тебе?
На лавці холодній у парку нічнім
Ловити це марево сіро-зелене
І слухати краплі на своїм плечі.

Не хочу я сонця й тепла я не хочу
Хай падає дощик на мої вуста
Бо в ньому я бачу твої щирі очі
І погляд гарячий мене зігріва.

Я згадую знову твої палкі губи
І руки що ніжно торкались моїх
Й гарячі обійми, слова, поцілунки
Але не став ти єдиним в моєму житті!
Ти не зможеш більше літати,
Я обрізала тобі крила.
Не втечеш ти від мене в небо,
На землі тебе я залишила.

Посилилась в тебе в душі,
Серце вирвати я намагаюсь,
Не дозволю я жити тобі,
Бо з тобою сама помираю.
Такая глубокая нежность
В сверкающих небом глазах.
Таинственная неизбежность
В твоих неопознанных снах.
Желанная неприступность:
Я руки к тебе протяну.
Пусть кажется слишком глупо,
Но я от тебя бегу.
Пишу неразборчиво мягко,
Рисую твои зрачки.
И может немного странно
Улыбкой своей молчу.
Не кричи на меня, не надо!
Я боли твоей не хочу.
Незаслуженную награду
От груди своей оторву.
Я знаю: ты сильный духом,
Ты сможешь меня простить
За то, чего не совершила,
Но сердце сделать велит.
Я знаю: ты сможешь ответить,
Только не упусти.
Время уйдет незаметно,
Ошибки не допусти.
Глубокие вырезы окон,
Открытая настежь дверь,
Тускло-розовых стекол
Осколки твоих ночей.
Бездыханно, совершенно,
С солнечной тайной в сердцах
Мы живем почти безотказно,
Забывая про грусть и страх.
Не забуду, не потревожу,
Не уйду, не оставлю так.
Безответственно и безмолвно
Я навек покидаю мрак.
Здесь тепло и светло с тобою,
В душе не осталось тьмы.
Но бывает еще порою
Мне мерещатся жуткие сны.
Нелепо прощаюсь с бездной
Возле которой стою,
Я делаю шаг навстречу
Тому, для кого живу.
Вечір приходить-землю вкриває.
Матовим полотном.
Пташки у небі вже не співають.
Политіли у вирій давно…
Ліс шелистить схвильовано, сумно.
Листя замріяно кружляє.
Море бурхливо піною грає.
Сонце ще тепле у хвилях купає…
Хмари холодні на землю схилились.
Розпухли від злості й дощу.
Принцесо, ти чуеш мої почуття?
Принцесо, вони лиш для тебе!
Я хочу з тобою зв'язати життя,
Ділити з тобою це небо.
Я хочу тебе обійняти,
Я хочу кохати тебе!
Я хочу тобі дарувати
Ці квіти и з ними СЕБЕ...
Ми з тобою були вперше.
І все, що прошу - пам'ятай!
З життя мого все стерши,
Хоча б про дружбу не забувай.
Я закохалась, ну і що ж тепер?
Вічно мені так ридати?
А ти на слові гарному завмер,
І чомусь так і не зміг сказати...
Як важко дні у стінах рахувати.
Як важко одній, без тебе помирати.
Як важко, і пером не описати!
Як важко! Все, що ти хотів сказати!