Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів. Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти... Прийшла любов непрохана й неждана Ну як мені за нею не піти?
 |
Дикими, незнаними речами Марить брама у тривожнім сні, Де сторожа брязкає ключами І скриплять ворота захисні.
Привиди з кривавими мечами, У накидках чорних, ніби ніч, Граються безформними м'ячами - Головами, знесеними з пліч.
Кров стіка під флегматичні мури, Зойки захололі на губах, Сотні літ наруги і тортури Мертвих привертають у гробах.
Та не бачить місто в ніч похмуру, Як сторожа, вже не при мечах, Нову жертву кидає під мури З тряпкою брудною на очах.
 |
Через душі, мов через вокзали, Гуркотять состави почуттів… Може, сподіватися зухвало, Вірити і ждати — поготів. Та не вірить я не маю змоги, Обіймає сумніви огонь, І червоним ліхтарем тривоги Зупиняю поїзда твого. І стою на березі чекання: Що ти мені з гуркоту кричиш? Станеш ти біля мого благання Чи до інших станцій просвистиш?
 |
На свято зелене з густих заплав Прийшов чоловік і надію посіяв: - Мене, люди добрі, Пан-Бог послав, Щоб я вам зачав месію. Гріхами задавлене ваше село, Брехня розлилася, як море, Та встане мій син і лукавство та зло За Божим велінням поборе. Ведіть мені дочок шістнадцяти літ, Я виберу суджену Богом, - Сказав і присів біля шинку на пліт, Припікши всіх поглядом строгим. Коли ж привели перед нього дівчат, Він мовив, махнувши рукою: - Ну що ж, доведеться наступного року чекать: Нема поміж вами святої. -
І хто тільки міг, той приблуді годив, Ніс їсти і пити до хати, Щоб їх визволитель безжурно дожив В селі до наступного свята. І знову ведуть перед нього дівчат, А він лиш хита головою: - Гай-гай, доведеться наступного свята чекать: Нема й поміж цими святої. - І зими біліють, і весни дзюрчать, Роки пропливають, мов хмари, А він подивляє паради дівчат І все не знайде собі пари. Лиш сумно щоліта кива головою: - Нема й поміж цими святої...
І люди принишкли, покірні й сумні, І моляться, хто тільки може: - Як треба, життя укорочуй мені Та шли йому суджену, Боже.
На свято тридцяте слухняні осли, Втомившись присуду ждати, Навшпиньки до зайди у хату зайшли, - Він мертвий лежав серед хати. Коли ж, проклинаючи грішних дівчат, Обмить його люд позбігався, Побачили раптом: безплідний кастрат Месію зачать нахвалявся.
 |
У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима. Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама. Немає такої біди і муки, ніж сум з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам'ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві. Щоб знали майбутні предтечі в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії плечі Онися взяла собі. Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки.
 |
Як хороше радіти без причини, Коли на місто сутінь опада І чується, як тихо, безупинно Дзюрчить у стоки весняна вода.
І сну нема, і спокою немає, І відчаю, і певности нема, Тебе ж у далеч владно закликає Напоєна надіями пітьма.
І хочеться всю землю обійняти І йти шукать нечуваних пригод... О, скільки музики надхненної багато У шумі каламутних вод.
 |
Як не крути, на одне виходить, слід би катюгам давно зазубрить: можна прострелити мозок, що думку народить, думки ж не вбить!
 |
Я юності не знав. Нудотно і похмуро Пройшли мої, можливо, кращі дні У тісноті і сутінках конури
З думками власними наоднині. Я не шукав хвилинної утіхи, Бо соромітними здавалися мені
Розв'язні танці і розмови тихі, П'янке тепло дівочої руки І губи, скорчені від сміху.
І все було у мене навпаки: Коли гриміли духові оркестри І шарпали підлогу каблуки,
У мене в роздумах проходили семестри. Були зі мною сум і самота Та ще нудьга й допука, ніби сестри.
Тепер смішні - дитяча прямота, І аскетизм і холодність уявні, Бо сонне серце сполох калата.
І та моя відчуженість недавня Мене залишила - і я бажаю жить, Відкрить на вікнах посірілі ставні, З людьми сміятись, плакать і любить.
 |
Я чую у ночі осінні, Я марю крізь синій сніг: Вростає туге коріння У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям, Верхів'ям чоло стає, Розкрилося ніжним суцвіттям Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе, Де зорі - жовті джмелі, І чую: пульсують соки У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили Устами колишніх людей, І їх нерозтрачені сили Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока і мила, Ковтнула ти їхні дні - Усе, що вони любили, Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли У чорному гвалті боїв, Хай клекотом і завіями Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо, У рокіт страждань моїх - Живу не лише для себе, Я мушу жити й за них.
 |
Я тікаю від себе, від муки і втоми, Від крикливих окатих міст. Я самотній бреду в білу папороть снів, Я зрікаюся всіх і цураюся всього, Бо хочу побути нічим. Я натомлений власною дурістю, Хвалькуватістю власною вбитий, - Я від себе втечу в білу папороть снів. Там, у снах, ніжні тигри Цілуватимуть губи мої пересохлі, Леопарди чарівні зніматимуть шкури І мені даруватимуть щедро: - Бери! Я візьму і забуду про все на світі. Стану сном, сновидінням солодким.
Як добре, що я - це сон, І як погано, що я проснуся, А біла папороть зазеленіє.
 |
|