Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?
 |
Дикими, незнаними речами
Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами
І скриплять ворота захисні.
Привиди з кривавими мечами,
У накидках чорних, ніби ніч,
Граються безформними м'ячами -
Головами, знесеними з пліч.
Кров стіка під флегматичні мури,
Зойки захололі на губах,
Сотні літ наруги і тортури
Мертвих привертають у гробах.
Та не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа, вже не при мечах,
Нову жертву кидає під мури
З тряпкою брудною на очах.
|
Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів…
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.
Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю поїзда твого.
І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?
|
На свято зелене з густих заплав
Прийшов чоловік і надію посіяв:
- Мене, люди добрі, Пан-Бог послав,
Щоб я вам зачав месію.
Гріхами задавлене ваше село,
Брехня розлилася, як море,
Та встане мій син і лукавство та зло
За Божим велінням поборе.
Ведіть мені дочок шістнадцяти літ,
Я виберу суджену Богом, -
Сказав і присів біля шинку на пліт,
Припікши всіх поглядом строгим.
Коли ж привели перед нього дівчат,
Він мовив, махнувши рукою:
- Ну що ж, доведеться наступного
року чекать:
Нема поміж вами святої. -
І хто тільки міг, той приблуді годив,
Ніс їсти і пити до хати,
Щоб їх визволитель безжурно дожив
В селі до наступного свята.
І знову ведуть перед нього дівчат,
А він лиш хита головою:
- Гай-гай, доведеться наступного
свята чекать:
Нема й поміж цими святої. -
І зими біліють, і весни дзюрчать,
Роки пропливають, мов хмари,
А він подивляє паради дівчат
І все не знайде собі пари.
Лиш сумно щоліта кива головою:
- Нема й поміж цими святої...
І люди принишкли, покірні й сумні,
І моляться, хто тільки може:
- Як треба, життя укорочуй мені
Та шли йому суджену, Боже.
На свято тридцяте слухняні осли,
Втомившись присуду ждати,
Навшпиньки до зайди у хату зайшли, -
Він мертвий лежав серед хати.
Коли ж, проклинаючи грішних дівчат,
Обмить його люд позбігався,
Побачили раптом: безплідний кастрат
Месію зачать нахвалявся.
|
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сум з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам'ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
|
Як хороше радіти без причини,
Коли на місто сутінь опада
І чується, як тихо, безупинно
Дзюрчить у стоки весняна вода.
І сну нема, і спокою немає,
І відчаю, і певности нема,
Тебе ж у далеч владно закликає
Напоєна надіями пітьма.
І хочеться всю землю обійняти
І йти шукать нечуваних пригод...
О, скільки музики надхненної багато
У шумі каламутних вод.
|
Як не крути,
на одне виходить,
слід би катюгам давно зазубрить:
можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!
|
Я юності не знав. Нудотно і похмуро
Пройшли мої, можливо, кращі дні
У тісноті і сутінках конури
З думками власними наоднині.
Я не шукав хвилинної утіхи,
Бо соромітними здавалися мені
Розв'язні танці і розмови тихі,
П'янке тепло дівочої руки
І губи, скорчені від сміху.
І все було у мене навпаки:
Коли гриміли духові оркестри
І шарпали підлогу каблуки,
У мене в роздумах проходили семестри.
Були зі мною сум і самота
Та ще нудьга й допука, ніби сестри.
Тепер смішні - дитяча прямота,
І аскетизм і холодність уявні,
Бо сонне серце сполох калата.
І та моя відчуженість недавня
Мене залишила - і я бажаю жить,
Відкрить на вікнах посірілі ставні,
З людьми сміятись, плакать і любить.
|
Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг:
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям,
Верхів'ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі - жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
О земле жорстока і мила,
Ковтнула ти їхні дні -
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!
Усе, що вони не домріяли
У чорному гвалті боїв,
Хай клекотом і завіями
Ввірветься в думки мої!
Вслухайтеся, земле і небо,
У рокіт страждань моїх -
Живу не лише для себе,
Я мушу жити й за них.
|
Я тікаю від себе, від муки і втоми,
Від крикливих окатих міст.
Я самотній бреду в білу папороть снів,
Я зрікаюся всіх і цураюся всього,
Бо хочу побути нічим.
Я натомлений власною дурістю,
Хвалькуватістю власною вбитий, -
Я від себе втечу в білу папороть снів.
Там, у снах, ніжні тигри
Цілуватимуть губи мої пересохлі,
Леопарди чарівні зніматимуть шкури
І мені даруватимуть щедро:
- Бери!
Я візьму і забуду про все на світі.
Стану сном, сновидінням солодким.
Як добре, що я - це сон,
І як погано, що я проснуся,
А біла папороть зазеленіє.
|
|
